Творчість користувачів бібліотеки


Захованими від усього світу 

ми спрагло пили спогадів вино...                     

  І ніби знов на дворі наше літо,..                                                                                  

   І ніби 20 років не було...                                                                                                 

 І знову тихий сміх, твоя розмова                                                                               

Розфарбували зустріч вечорову...

І хоч нам двічі в річку не ввійти -

Відчула радість - поруч знову ти. 

Тепло твоїх цілунків й ніжних рук

пришвидшувало мого серця стук

...Біля твого я вогнику зігрілась:

відношення до мене не змінилось... 

Я дякую, бо я помолоділа... 

Яскрава зірка - зустріч пролетіла...

Односельчанка

Вірші журавки з подільського жита

Моя хата в подільському житі,
Просто неба, на чорній землі,
Маю тільки думки необжиті
Та ще крила небесно-земні.
Підіймаюся в небо щоранку,
 І в жита опускаюся знов,
Моя хата не має ганку,
Зате має тепло і любов.
Моя хата не має стелі –
Залітають вітри і дощі.
В ній і сум, і години веселі
Розбентежують спокій душі.
Зусрічаю піснями врочисто
Косовицю врожайного літа.
Я не жінка х великого міста,
Я – журавка з подільського жита.

***
Гроза пройшла…зітхнули трави,
Квітки голівки підняли,
І сонце тепле і ласкаве
Спинило погляд на землі.
Здаля розвіялись тумани,
Знов ясно, пахощі , тепло…
Спинилась кров , замовкли рани…
Прибите серце ожило.
Літає радість, щастя світе,
Дзвенять пташки в садах рясних,
Сміються знову трави, квіти…
А сльози ще тремтять на них…

***
Бігла стежка вдалеч і губилась,
А мені у безтурботні дні
Назавжди, навіки полюбились
Ніжні і замріяні пісні.
В них дзвеніло щастя не почате,
Радість не вимовна і жива,
Коли їх виводили дівчата,
Як ішли у поле на жнива.
Ті пісні мене найперше вчили
Поважати труд людський і піт,
Шанувать Вітчизну мою милу,
Бо вона одна на білий світ.
Бо вона одна за всіх нас дбає,
Нам дає і мрії і слова,
Силою своєю напуває,
Ласкою своєю зігріва.
З нею я ділити завжди буду
Радощі турботи і жалі,
Бо у мене стукотить у грудях
Грудочка любимої землі.

***
Моє дитинство босоноге
Тебе я бачу лиш у снах
І той туман над долинами,
І чую пісню солов’я в гаях.
Ранкові крапельки роси на травах -,
Подруг моїх дитинства чую голоси,
Моє дитинство босоноге,
Приходь до мене хоч в зимові сни.
Я усвідомлюю, що вже нічого не вернути.
Таке життя у кожного і в мене .
Пройдуть роки і як оті тумани
Розтануть у душі з роками.

Моє село
Село моє, мов щиглик на зорі…
Червоно-жовте жниво косогору,
За косогором – ясені старі,
Закучерявилися кроною угору.
Кленовий гай…
Щось дивне й неземне!
Цвітуть кущі троянд на частоколі.
І кличе й манить вікнами мене
Моя до болю рідна школа.

Річка.
Засвітилась тиха парасолька,
І запахла м’ята у траві…
Річка Козариха ще не пересохла –
Дзвінко б’ють джерела вікові.
Ті джерела, що мене поїли
З їхніх уст у сяєві роси
Вперше спів почула солов’їний
І далеких предків голоси.
Неширока річечка, не довга,
Бо ж на карті навіть не знайти,
Зате у серці – мов бистрінь Дніпрова
І тече крізь всі мої путі.
І цвіте кульбабка – парасолька,
Ніжно пахне м’ята у траві…
Річка Козариха ще не пересохла
Юності джерела ще живі.

***

Спливло життя, як листя за водою 
–Я пригадала матір молодою.
Вона у мене як була молодша
Вона предивна, як на людський глузд.
Було сльозами набрякають очі,
Вона не сміється кутиками вуст.
Таке обличчя, чи така вже звичка,
А голосочок – чистий як кришталь,
Така була красива молодичка,
Вуста сміються, а в очах – печаль.
Вона й мені казала:-       
Як не буде, не скигли , доню,
То великий брид,
Здушили сльози не виходь на люди,
Болить душа – не виявляй на вид.
А я піснями біль тамую,
Увечері бувало сидимо,
 -Задумаюсь, затихну, засумую.
Пряду печаль…Співається само:
«Повій вітре, буйнесенький, 
звідкіль тебе прошу,Розвій ,вітре,
 мою тугу, що на серці ношу…

Бугай Ольга Ананіївна

ДОТИК СЛОВОМ


Шептав: «Зустріну на вузькій стежинці».
Сміялася: «Вузьких стежок нема»,
А серце тихо нило на одинці –
Передчувало, що прийде весна…
Весна – ця все в мені змінила,
Багатою і бідною зробила.
Весна, яку чекають все життя,
Весна, що сколихнула почуття…
***
Білий аркуш – дорога до тебе,
Білий аркуш  віршами спишу.
Білий аркуш, як крила до неба.
Білий аркуш, тобою дишу…
***
А знаєте, що серце – це інструмент смичковий,
А пісня з нього ллється, коли пора любові.
А знаєте, що вірші сплітаю я в мережку,
Але ніяк не знайду до твого серця стежку…
***
Люби мене – я сирота без тебе
Впаду униз без теплих рук твоїх.
Нехай хоч кільце коханих рук
Обереже мене від холоднечі,
 розчарувань, спустошень і розлук…
***
Навіщо  я пишу поезії тобі,
Чому думки я не тримаю при собі,
Чому злітають з губ слова вразливі,
Чудово ж знаю, що майбутнє неможливо…
Та все ж бо відчуваю я потребу
З сумною ніжністю подумати про тебе.
Про усмішку, про погляд, про розмову,
Що ніби чинять проти мене змову…
І щоб зарадити цій змові
Тримаю ручку я напоготові
І пишу вірші теплі,  вечорові,
В яких не в’януть квіти пурпурові,
В яких по вінця ласки і любові…
***
Я шукаю себе у віршах,
Я шукаю себе у слові,
У зелених очах шукаю,
Та не бачу хоч краплю любові…
***
Чи хтось тобі вірші писав?
Чи з віком вірші не важливі,
А хочеться, щоб лід розстав,
Та мабуть я не заслужила…
Не заслужила ніжних слів,
Не заслужила ніжний погляд,
А може ти прийшов зі снів,
Ніколи вже не будеш поряд…
У мене є сім`я своя,
У тебе також є родина,
Моє не скажеш ти ім’я
І я забуть тебе повинна…
***
Куди ти котишся моїх віршів клубочку?
До кого нитка приведе твоя?
Навіщо серце в грудях так тріпоче
І лід навколо нього розстав…
***

Зраділа: народився знов рядок.
Всміхнулася: пишу, то я живу
І сплелися слова мов вінок,
І знов у віршах я тебе зову…
Я прошу: «Появляйся частіше,
Я прошу: «Шепчи теплі слова –
Із них тихо народяться вірші,
Бо кохання ще творить дива»…
Народжуються із кохання діти
І вірші народжуються теж,
Бо лиш одне кохання править світом,
Воно одне не може мати меж…
Мабудь кохання це справжнє,
коли воно надихає,
Але від нього крім віршів
Нічого вже не чекаю…
***
Чогось чекаємо,  на щось надіємось
І хоч втрачаємо та не відкриємось:
Нікому не потрібне це страждання…
Я повторюсь: така любов остання…
***
Любов смішна і нерозсудлива…
На мене глянеш ти осудливо,
Порадиш:»Ти живи простіше»
Попросиш: «Та закинь ці вірші»…
Не вмію жити я простіше,
Тому й пишу наївні вірші…
Закрию очі – посмішку побачу,
Відкрию очі – вже нема тебе.
Прийди якщо для тебе я щось значу,
Дзвони, порадуй ти мене…
Від доторку губ – задихаюсь.
В обіймах твоїх тріпочу…
Чи я до життя повертаюсь?
Чи може у прірву лечу?
Знаю, що це не логічно,
Знаю, що це не моє…
Тема кохання ця вічна –
З віком все важче стає…
***
І все як в юності – вірші пишу,
І все як в юності – нерівно я дишу,
І все як в юності – все повторяється,
І все як в юності – життя не кінчається…
***
Тобі я не бажала признаватись.
Жарини почуттів старалась притоптати.
Через обставини, що склались,
Я все ж тобі у них призналась,
Бо серце все прохало, тріпотіло,
А розум зупиняв, та щось невміло…
Хоча чим більше я напишу,
Я вихлюпну думки і все залишу.
Тим швидше розум повернеться,
І серце вже не відгукнеться…
Віршами не буду надоїдати,
Лиш пошепки для себе їх читати…
***
Давно пора закинуть це писання
Як боляче торкнулась мене любов остання…
Писати вірші почуття штовхають,
Але їх винуватець про ці рядки не знає…

***
Через обставини, що склались
Я почуттям своїм піддалась,
Думки мої заполонив,
Хоч сам того і не хотів…
***
Хто знає як з’являється кохання,
Хто відау яку піде вже мить,
Лишилося гітарилиш зітхання
І серце невідомо чом щемить…
***
Коли в очах моїх смішинки,
Ти кажеш: «Будь така завжди».
Коли в очах моїх сльозинки,
Ти просиш: «Будь простіша ти».
Стараюсь бути я простіша
І через силу посміхатись…
І все ж тобі складаю вірші,
Про що не я мовчати…
Що ж опису не піддається,
Які би рими не шукала…
Це почуття, це дивне щастя,
Яке я все життя чекала…
Ну де ти щастя моє дивне?
В кінці життя тебе спіткала…
Серед простих життєвих буднів
 моє десь щастя заблукало…
***
На схилі літ було дароване кохання.
Перед згасанням – це як злет.
Пишу тобі вірші останні…
Ось Муза посміхнулася розкішно,
Народжуються вірші терпкі та ніжні.
У віршах запізнілеє признання,
Що ж зовсім ця невчасна
моя любов остання…
Прийшла та не спитала і дозволу у мене,
Прийшла і обіляла, як та вода студена.
Хоч вірші дарувала вона мені яскраві,
Але тобі не були вони,нажаль, цікаві…
***
В моєму віці, це любов остання,
В моєму віці вже смішні зітхання,
В моєму віці все нажаль складніше,
В моєму віці я пишу ці вірші.
Пишу вірші та не відсилаю.
Пишу вірші та не кохаю,
Пишу вірші, щоб біль мій застиг,
Щоб вже більш не вертатись до них…
***
Полетіли драйвери нормальних відносин,
Як усе у цім житті нестійке й відносне…
Епізодом у житті ти був все ж яскравим,
Та лишився осад, як в кухлі з-під кави.
Та я тобі дякую, що хоч вірші пишу,
Та я тобі дякую,що вже легше дишу…
Можна все ще справити, все ще відновити,
Та навіщо все це нам – щоб людей смішити….
***
…Не важливо, що бачимось зрідка,
Не важливо, чи чую твій сміх,
А важливо чи згасне та квітка,
Що найкраща вона від усіх…
Мабуть  смішно писати про квіти,
Коли в нас вже дорослії діти
І багато вже літ за плечима…
Любов пізно крилом зачепила…
***
І ти мене погано знаєш
Характер завжди темний ліс,
Так я писала вірші марно.
Байдужий вітер їх розніс…
Розклала вірші на столі ,
Запитую:» Писала нащо?»
Як висохлії зерна на ріллі,
Не прорости вже їм нізащо.
Не з’явиться новий рядок,
який присвячений тобі
І поливати мрій росток
 забороняю я собі,
Забороняю думати про нас,
 забороняю мріяти…
До інших хай летить Пегас
 нелегкі рими сіяти…
***
Тобі писала щирі вірші,
Але ти думав лиш про інше…
На щастя, я це зрозуміла
І віршів подих зупинила.
Не відгукнеться серце,
що мохом обросло
і навіть ні на денці, не вчуєш звук його,
Бо лиш в думках ти ідеальний.
А так байдужий і реальний.
Службовий це роман.
Товарно – грошові відносини,
Розвіявсь мрій дурман,
 Стосунки всі відноснії…
***
Я Долі дякую за те ,
Що почуття подарувала,
Що радість у душі росте
І що не все іще пропало:
Не розучилася любить,
Не розучилась віршувати.
І що відкрились, хоч на мить
Кохання золоті палати.
Так цю ось мить я зберегти повинна,
А в цьому є, лишень,  моя провина:
Так винна полюбила я не вчасно,
Так, винна що надіялась на щастя,
Тягар великий в мене за плечима,
Тягар років, які вже не злічити…
***
Вірші і справді ці смішні,
Ти хочеш вір, хочеш – ні,
І не читай, і не згадай,
А просто так – прощай,
Прощай за всі мої слова,
Незрозумілі почуття,
За все, що було і що ні
Нехай це буде як у сні,
А сон, як сон  - кінчається на жаль
То разом з ним хай скінчиться печаль…
***
У полоні думок повсякчас,
Вже давно у твоєму полоні,
Жаль, ще промінь любові не згас,
Серце б’ється, немов на долоні…
І немає вже шансів нажаль,
Повернути все втрачене годі,
Як вода сколихнеться печаль,
Бо кохання життя на відході…
***
Відстраждала, від любила, відхворіла
Вороття вже назад нема,
Замість слів я змовчу,
Замість слів я пишу –
Навкруги мене тиша німа…
***
Надіюсь,що колись настане мить
І ти захочеш чути мої вірші.
Тоді без моїх віршів стане гірше.
І будеш жаліти, і будеш страждати,
 І ці твої страждання буде моя відплата
За байдужість, за холод, за зневагу –
До моїх почуттів неповагу…
***
Це добре, що не стали ми коханцями,
Не буде сумно розставатись вранці нам…
Вже все пройшло – душа вже не болить,
Лиш тільки серце інколи щемить…
Не може серце провалитись в забуття,
Хоч перегорнута давно сторінка ця…
Так, жаль, що не відчув нічого ти.
Й між нами всі вже спалено мости,
Мости, які були недобудовані,
Мости, буденністю зруйновані…
***
Знайти надіялась взаєморозуміння,
А наштовхнулася на серце, що в мохові,
Якомуне властиве вже горіння
І темно в нім неначе у льохові.
Ні, не змогла б я дочекатись ранку,
Якби мені таке хтось написав,
А ти байдуже засипаєш  сіль у рану
І кажеш, що у тебе безліч справ…
Ні освітить вже тебе таке кохання…
Надія вмерла вже давно, вона була остання…
***
-         Так, ці рядки відносяться до мене,
  Хай пише – це лише її проблеми,
  Із зверхністю на мене поглядав
 І слабкість віршування дозволяв.
Це мабуть лоскотало і гордість чоловічу.
За гарними словами ховав своє обличчя,
Красивою обгорткою було твоє відношення,
А теплії слова – для жебраків підношення…
А зараз ніби виїхав з села –
Ніде тебе чомусь нема…
І вже мене нічого не бентежить:
Лиш вогник, що бринить у соцмережі.
Подзвонити можна, СМС прислати,
Та кому потрібно все знову почати?
Ні, ніхто не зробить перший крок –
І вже майже вільна від оцих думок.
Розлетілись слова, як порожні фантики
І не буду більше мріять я в променях романтики…
***
Придумала тебе, а ти такий як інші ,
Та все-таки пишу тобі наївні вірші.
Слова – епітети знаходяться самі,
Рядки лягають на папір сумні.
Давно пугика самоти сова
І ніяк я не знайду тобі слова,
Щоб достукатись до серця, докричатись,
Щоб про справжнєє кохання міг дізнатись:
Як пече, як мучить, як болить
І не залишає наодинці ні на мить…
…Та тобі такеє не грозить…
***
Не віриш, що слова мої прості,
Та від самого серця линуть.
Не віриш, що бува таке в житті,
 Коли все можна зовсім кинуть:
І написать про мрії, про зізнання,
І написать про довгеє чекання…
Усе життя чекала-виглядала,
Таких віршів нікому не писала.
Лишень тобі присвячую я вірші,
Але від них тобі не краще і не гірше.
Вважаєш, що вірші – звук порожній
Цінуєш їх, мов байдужий подорожній,
Але вони не будуть жить без тебе.
Ти  їм потрібен, як Землі погоже небо…
***
Вважаєш вірші – звук порожній,
Читаєш, мов байдужий подорожній,
Але вони написані для тебе,
В них почуттів безмежне небо.
У віршах напишу те, що не скажу я в очі
У віршах напишу, що серце прошептати  хоче…
***
Тобі читать сумне не можна,
Та сумом диха слово кожне,
Коли взаємності нема,
Коли у почуттях - зима …
Жену я ці рими непрошені,                                                        
Їх тугою кохання припорошено,
Лежать тепер як ніби трави скошені,
Через таке твоє відношення…
***
Ти справді посміхаєшся, як слухаєш вірші,
Ти може насміхаєшся, як бачиш в Мережі,
Тебе ніколи я не зрозумію…
Складать не буду – серце крижаніє…
***
Акумулятором назвала жартома,
Бо оптимізмом своїм заряджаєш.
Я закохалась в тебе недарма,
Бо вірити в щось світле заставляєш.
Згадай мене, коли почуєш грім,
Згадай як потяг на вокзалі загуркоче.
Я хочу бути в спогаді твоїм,
В моєму бути ти, нажаль, не хочеш…
***
Не бійся: з-за поезії  сім’я не розпадається,
Не бійсь: усе як було, усе так залишається,
А Щастя як той соняшник від мене відвертається,
Одна мадам Фортуна фальшиво посміхається…
***
Любов моя лягла під скло –
Раніше все не так було,
Було раніше все простіше,
Оптимістичнішими вірші.
А зараз поклади у рамочку,
На стіночку повішай,
Постав простеньку «галочку»
І…не сміти цих віршів.
В житті багато смітимо,
Багато ми порошимо
Та потім ми міняємо
Усе своє відношення:
До всіх подій, до почуттів
Ми ставимось інакше,
А серце трохи поболить…
Та мусить бути краще.
***
Усі наші зустрічі є просто випадковими,,
Міняємось при зустрічах порожніми розмовами.
Здається, кожна зустріч  - пелюсточка остання ,
Яка лежить в долонях  - зів’яла від чекання…
***
Як холодно й незатишно в обіймах цього літа,
Чекала на обіцяне – ти мав би позвонити.
Обіцянки порожні виконувать  навіщо?
Лишилось про обіцяне лишень писати вірші…
Забувся подзвонити – прождала до півночі,
Мій голос мабуть так набрид, що чуть його не хочеш.
Як завжди, те що кажеш ти – воно летить на вітер…
Немов в Мережі пишеш сам , а потім взяв та й витер.
Набридла я тобі як дощ і ці калюжі…
Ти вкотре нагадав, що я тобі байдужа
І замість твого голосу є пустота суцільна…
Не жду тепер підтримки і співчуття -  я вільна…
***
В давнину захотіли Боги,
Щоб помститися роду людському
За якійсь превеликі  борги
Половинку шукати невтомно.
Хтось за все своє довге життя
Не зустріне й усмішки любові,
Хтось за все своє довге життя
Розминеться з дарунком цим Долі.
Відчула – ні, не розминулась я
І цьому мабуть суть моя,
Бо кожен вірш присвячений коханню,
У кожній римі радість … від страждання.
Хіба буває радість від страждання?
Радію, бо зустрілася мені любов остання…
А все до цього було несуттєве,
А все до цього – спалахи миттєві…
***
Жаль, що ти не відчуваєш,
 коли думаю про тебе,
Коли сльози підступають,
коли їх жену від себе.
І питається навіщо
Мені ці такі страждання,
Адже те, що наболіло
не вирішує питання…
***
Кінець робочого дня: іти додому несила.
Твоя машина їхала і раптом  зупинилась
Підвіз , побули наодинці  так мало: дві хвилини
Та згадувать їх буду я  не одну годину.
Буду ненавидіть себе, що не знайшла слова,
Погоджуючись,ляльки хиталась голова.
Хвилини із тобою для мене - це  дарунок,
Я б з радістю їх випила, немов солодкий трунок…
***
Для чого я маю дзвонити?
Може подумати  лишнє…
Не треба їй душу травити.
Для того , щоб було їй втішно…
Хай думає, що егоїст я …
А просто …зустрілася пізно.
Не зможу, на жаль,  відповісти.
Тож краще  нам бути нарізно…
***
Якби була молодша я ,
Тоді жила б надією,
А так нічого я не жду –
Все залишилось мрією…
Якби ти був лише моїм,
Була би я щасливою
Й …не поливала зошит свій
Віршів рясною зливою.
Якби ти був  лише моїм –
я не писала б віршів.
Та я пишу, бо ти не мій…
Й життя не буде інше…
***
Ось келих, що вином іскриться,
А вип’єш – вже іскри нема.
Коли між нами все здійсниться –
Не напишу я  ні рядка…
***
Завіє почуття зима,
Коли майбутнього нема…
Тому причини ми шукаєм
І нашу зустріч відкладаєм…


***
Чому я пам’ятаю кожне слово,
Чому я бачу теплий погляд твій,
Чому твій сміх бринить для мене знову,
Бо ти …не мій, бо ти, нажаль,  не мій…
***
Дістанусь я душі глибин –
Сама собі признаюсь:
В житті буває шанс один –
Я більш не закохаюсь…
Це як не здійснена мета –
Все, що було до нині.
Навколо серця пустота
І це нажаль не дивно:
У почуттях, у поглядах,
У вчинках і у слові,
І ніби на семи вітрах
Бринить свіча любові…
***
Хоч дишу я з тобою повітрям одним,
Хоч живемо в одному селі,
Хоч  проведено разом безліч годин,
Які зараз просто в імлі…
Полонив мене твій погляд,
Полонив твій щирий сміх мене,
Причувається, бо ти, нажаль,  не поряд,
Все проходить все нажаль мине.
***
Багато хочеш – чути голос,
Багато хочеш – чути сміх,
А в мене вихідний сьогодні,
 Такий звичайний як у всіх.
Дзвінки приймати я не хочу,
Не завантажуй ти мене
І подивися правді в очі –
Бажання чути пропаде…
І вірші ці складать не треба –
Нікому їх не оцінити,
Бо це лише твоя проблема,
А треба просто далі жити…
***
Вже пізно у житті міняти щось
І виправляти помилки вже пізно…
На жаль не збудеться усе, що не збулось –
У кожного життя такеє різне…
***
Що ж, втрачено ілюзії звабливі,
І втрачено надії всі можливі –
Все  втрачено і вже не повернеш…
Розчарування лиш немає меж…
***
Ось келих, що вином іскриться ,
А вип’єш – іскорок нема…
Якби бажання всі здійснились –
Не написала б ні рядка.

А так пишу бо не здійсниться,
А так пишу, бо ідеально
Примарне щастя роздивиться -
Це мабуть просто нереально…

А все життя – це зал чекання,
Коли не придбано білет
І осадом лежить признання,
Як невідправлений конверт…

Бо …недоступний абонент
І втрачено життя момент…
***
Як час зупиниться і стане зовсім іншим,
Можливо скажеш, бо роки пройдуть,
Це та яка мені писала вірші,
Які не можу я чомусь забуть.
Я не хотів цих віршів розуміти.
Я їх чомусь не бачив і не чув,
Невчасними були кохання квіти.
Їх неповторність аж тепер збагнув.
Я їй казав: «Не зупиняйся».
Так, я прохав: «Пиши побільше»,
Але віршів цих не сприймав,
Адже тоді був зовсім іншим…
Тепер все втрачено нажаль,
Мені ніхто віршів не пише,
Навіщо ця тепер печаль?
Чому тоді був зовсім іншим?
… Ось так я зазирнула у майбутнє,
Де вже мої вірші відсутні.
Не пишу – бо мене…немає
Лиш книгу з віршами твій подих зігріває…





вірш про Інтернет
Без нього вже ніяк не можна,
Він - норма. а не дивина.
 Як зрозуміти друг він нам чи ворог?
І відповідь лиш є одна;
Він - помічник, знавець,
Порадник, інформаційне джерело,
Але потрібно памятати:
де є добро там є і зло.
І вибір всетаки за вами,
Що оберете - те ї буде,
Давайте всеж не забувати:
Ми українці - добрі люди.
Запрограмуємось на гарне -
Його багато на планеті
І ми виходимо у мандри -
Шукаєм друзів в Інтернеті!

І знову рай
І знову рай - цвітуть мої троянди...

 І буйним цвітом душу звеселяють.

 Рожевими пелюстками, немов устами,

 Зі мною розмовляють...

 Яке то щастя :

 Вранці, ледь прокинувшись від сну,

 Піти у сад, щоб привітатись зі своїм творінням,

 Подякувати Богу за таку красу

 І обгорнутись сонячним промінням..
.
                 Таня Салій, вихователь Тиманівського дитячого 

 садка
Пісні, які написала 
Таня Салій і які чекають
 свого композитора...

                  Україно!
Нема на світі кращої країни,
Де народилась донечка моя.
Нема на світі кращої стежини,
Де босоніж я бігала мала.
         Приспів:
Країно! Країно!
Моя Україно!
Ти матінка рідна моя.
Країно! Країно!
Моя Україно!
Найкраща у світі земля.

 Нема на світі кращої калини,
Що в батьківськім дворі зросла...
Нема на світі кращої родини,
 В якій живе уся моя сім'я.
                    Приспів (повторюється)
                 Колискова
Тихо... Тихо...Сон іде,
Діткам казочку несе
Швидко в ліжечко лягай,
Люлі-люлі, баю-бай...

 Ти подушку обніми,
Сон у гості запроси.
Очки швидше закривай,
Люлі-люлі, баю-бай...

 Треба діткам спочивать,
Щоб швиденько підростать.
То ж тихенько засинай,
Люлі- люлі, баю-бай...
( Кожні два рядочки куплету повторюються)





Хотіла б я, щоб зірка з неба,
Мене в житті завжди вела,
Щоб радісна я і весела
Довіку до кінця була.
А ще хотіла, щоби люди,
Ті , що оточують мене,
Країну -неньку не забули,
ІА все лихе нехай мине.
Нехай полюбить ворог друга,
Нехай забуде все лихе.
Багач поділиться із бідним,
Тяжке хай стане все легке.
Коли ж настане та хвилина,
Щоб наша ненька розцвіла?
І Україна, вся родина
Квітуча й радісна була.

                             *** 
Загляньмо на хвилину ми в майбутнє.
А чи там є воно, а чи нема?
Нема напевно, лиш відлуння
Від добрих діл, від козака.
Зостались лиш пани злощасні,
Які були, будуть і є.
А нам простим людям нещасним:
"Нехай у полі погниє".
Лунають ці слова, як вирок,
Але ж від кого це вони?
Від тої самої людини,
Але із золотом, з грішми.
З гріхами смертними , із кров'ю на руках,
Із брудним серцем і безжальною рукою,
Яка копійку жалує для жебрака.
Яка украсти й вбить готова.
Яке ж майбутнє нас чека,
Коли таке уже твориться ?
Із неба Бог нас покарає
І суд над нами сотвориться.

 Відповідь на "Заповіт"
"Заповіт" писав Шевченко
Для дітей розумних.
Наперед до України,
До віків цих шумних.
із надією писав він:
"Кайдани порвіте!"
Та не чули ми його,
Неслухняні діти.
Своє щастя, свою волю
На ніщо зміняли.
Не знайшли потрібний час,
Разом не повстали.
Погубили ми народ,
Кожен дбав про себе.
І чи є ще патріот?
А його й не треба.
Та ж залишилося душ
Справжніх, вірних діток
За девіз собі взяли:
"Кайдани порвіте!"
І настане волі час -
Діти ці повстануть,
За Тараса відомщуть
І його пом'януть.

    *   *   *
 Я хотіла б полетіти ластівкою в небо,
Щоб сонце, вітер, море... Іншого не треба,
Щоб із боку споглянутина усі турботи.
Подивитись, як у полі, влітку йде робота.

 Полетіти в край чужий і усім сказати,
Що живе ще Україна, ще не вмерла мати.
Заспівати рідну пісню - усіх здивувати,
Показати, як матуся вміє вишивати.

 Полетіть... але вернуться на рідну Вкраїну,
В бажану, величну, теплу домівку єдину.
В край наш рідний, серцю милий
Через грози і вітер примхливий.
Полетіла б, полетіла б, але ненадовго
Щоби  там, на чужині не згубити серця мого.
Щоби в пута не загнала мене інша віра,
Щоби за гріхи мені не відрубали крила...

    *  *  *
Хто я? Хто я у цьому світі?
Чи можу ділом щось змінить?
Чи тільки біль в моєму серці
Буде згнивать потроху й нить?
А може славним патріотом,
Чи вітязем у цій війні
Відзначуся, і за народом
Буду хранителем іти?
А може це лише бажання?
Я ж просто дівчина хитка?!
Хай кажуть, кажуть, будь-що кажуть,
Та я міцніш за хлопчака.
В моєму серці стільки сили,
Що лева в клоччя розірве.
І моє слово, як Шевченка,
За сенс життя хтось і візьме.
Я витерплю, пройду і скошу
Усі невдачі на путі.
І я не горда. Я вас прошу
Не залишіть лише мене.
Бо я одна отут лишилась.
Ви не судіть і не печіть.
У нас одне є діло
І разом нам його вершить.
     Наталя Павлік, студентка  Тульчинського училища культури






 Хвилюються старенькі, як прийду.
Радіють: скільки радості лишилось?
І книгу пригортають до грудей,
Як ніби з другом юності зустрілись.
Та друга може вже й нема...
А книга - ось вона , бо вічна.
І легше стало на душі,
І спогади летять зустрічні:
Про все, що збулось  й не збулось,
І як зростали діти й внуки -
Тепер в пансіонаті жить прийшлось,
Де медсестра підкладе руки...
І думи роєм обсідають...
А книга - свято для душі.
З художнім словом забувають,
Що недалеко до межі...
                   Бібліотекар


Україно моя,сива пташко !
Ти під гнітом ворожим томилась весь час
Твої крила обпалені були війною,
Бо на волю рвалася не раз.
І татари, і ляхи знущалися з тебе.
Скільки крові і сліз тут пролито
Вони хтіли б і душу народу згубити ,
Але совість вкраїнську мечем не убити.
Україно моя, наша матінка мила!
Є у тебе сини, що готові серця
На терези життя  всі покласти.
І піднімуть тебе. щоб розправила крила
І ніколи повір, не дадуть тобі більше упасти.
І прославляють тебе, весь твій красний народ,
Бо любов вони мають гарячу і щиру.
І лунатиме гімн до безмежних висот,
А на землю твою прилетять лише голуби миру.
Україно моя! Буду бога молити
За народ і синів твоїх вірних,
Бо за долю твою моє серце болить,
Але вірю - ти краща, нема тобі рівних.
                               Тетяна Салій. вихователь Тиманівського дитячого садка

2 коментарі:

Підписатися на: Дописи (Atom)