Чого я досягла?
Лишила за собою?
- Одні руїни лиш
попалені любов'ю...
І не лунає сміх дитячий у оселі
і сильних рук нема -
живу немов в пустелі -
В пустелі плачу і самоти,
в обіймах жалю й пустоти...
Чи вирвуся з обіймів цих?
чи залунає щастя сміх?
Чи буду плакать в самоті
І проклинати свій прихід
у цей жорстокий білий світ...
Односельчанка
Кленове листя на снігу жевріє
І згадки теплі нам несе в душу,
А дерево стоїть про весну мріє -
Своїми думами зимовий спокій зрушить...
І згадки теплі нам несе в душу,
А дерево стоїть про весну мріє -
Своїми думами зимовий спокій зрушить...
Як добре біля маминих грудей...
Дитина з посмішкою засинає.
Який чудовий сонячний жде день!
Його агуканням дитина привітає.
Тож збережімо посмішку дитини,
Не завдамо їй болю і образ...
Нехай повірить, що вона єдина,
Кого ми любим й не покинем враз...
Дитина з посмішкою засинає.
Який чудовий сонячний жде день!
Його агуканням дитина привітає.
Тож збережімо посмішку дитини,
Не завдамо їй болю і образ...
Нехай повірить, що вона єдина,
Кого ми любим й не покинем враз...
А мені все пахнуть пироги...
Сняться руки збиті у роботі -
Радості твоєї береги -
Губи зледенілі у скорботі...
Я не вірю, що тебе нема...
Як дитя, цього не розумію -
Ти живеш зі мною недарма...
Мабуть я з тобою посивію.
Ти мені бабусею була,
Ти для мене матір народила
І тихенько якось одцвіла -
Пелюстки за вітром розпустила...
Сняться руки збиті у роботі -
Радості твоєї береги -
Губи зледенілі у скорботі...
Я не вірю, що тебе нема...
Як дитя, цього не розумію -
Ти живеш зі мною недарма...
Мабуть я з тобою посивію.
Ти мені бабусею була,
Ти для мене матір народила
І тихенько якось одцвіла -
Пелюстки за вітром розпустила...
Дуже добре серед книг чарівних,
Серед турботливих книг і рідних.
Дарують книги "Королевий цвіт" -
Дивовижних казок світ
І вірші й оповідання,
Незвичайнії сказання,
Повісті, байки, пісні,
Загадки, анекдоти смішні.
Вони нас добра навчають,
Ніжні колисковії співають...
Дуже добре серед книг чарівних
Вони собі не мають рівних.
* * *
На долоню довірлива Сніжинка упала,
Про свою цікаву подорож мені розказала.
та не встигла вона мені все розповісти -
Тихо тануть почала - краплинкою цвісти:
І заграла на долоні срібляста краплинка -
Нове життя почала маленька Сніжинка . . .
* * *
Коли настає вечір і Бабуся запалює грубку,
Коли настає вечір я беру на руки кицю-голубку.
Коли настає вечір -теплом віє у хатині.
Коли настає вечір -так добре малій дитині . . .
* * *
Моя чарівниця - бабуся,
Татова добра матуся
Паску для мене пече.
Тепле молочко в тісто тече,
Біла мука сиплеться,
Очі бабусі ласкою світяться . . .
Додає родзинки -
залишились лічені хвилинки.
Ось вже в печі моя паска -
Це просто чарівна казка -
Вона така пухкенька
Гарненька, солоденька.
Спасибі тобі бабусю,
Татова добра матуся
Діана Белоус«Пригоди у Святий вечір»
Серед турботливих книг і рідних.
Дарують книги "Королевий цвіт" -
Дивовижних казок світ
І вірші й оповідання,
Незвичайнії сказання,
Повісті, байки, пісні,
Загадки, анекдоти смішні.
Вони нас добра навчають,
Ніжні колисковії співають...
Дуже добре серед книг чарівних
Вони собі не мають рівних.
* * *
На долоню довірлива Сніжинка упала,
Про свою цікаву подорож мені розказала.
та не встигла вона мені все розповісти -
Тихо тануть почала - краплинкою цвісти:
І заграла на долоні срібляста краплинка -
Нове життя почала маленька Сніжинка . . .
* * *
Коли настає вечір і Бабуся запалює грубку,
Коли настає вечір я беру на руки кицю-голубку.
Коли настає вечір -теплом віє у хатині.
Коли настає вечір -так добре малій дитині . . .
* * *
Моя чарівниця - бабуся,
Татова добра матуся
Паску для мене пече.
Тепле молочко в тісто тече,
Біла мука сиплеться,
Очі бабусі ласкою світяться . . .
Додає родзинки -
залишились лічені хвилинки.
Ось вже в печі моя паска -
Це просто чарівна казка -
Вона така пухкенька
Гарненька, солоденька.
Спасибі тобі бабусю,
Татова добра матуся
Діана Белоус«Пригоди у Святий вечір»
Настав Святий вечір. Ми так всі його чекали. Мама готувала дванадцять страв на кухні, тато допомагав її, а ми з сестрою читали книгу М. Гоголя «Ніч перед Різдвом».
Мені відомо , що в ніч перед Різдвом трапляються різні дива. А от яке диво сталося із нами я розповім далі.
Мені відомо , що в ніч перед Різдвом трапляються різні дива. А от яке диво сталося із нами я розповім далі.
Зібравши вечерю ми пішли до дідуся з бабусею . Коли ми вийшли з хати то побачили, що на небі не має ні зірок , ні місяця...
Що трапилось ? – запитала я у тата. – Не знаю, – відповів він,– я ще такого не бачив ніколи, щоб на Різдво жодної зірки не було і місяця. – І я не бачила – додала мати . Ось так переговоривши ми рушили далі . Мені не давало спокою, що на небі немає жодної зірки і місяця .
Та все таки згодом я дізналась , що трапилось із зірками і місяцем . , Ми пішли додому. На небі зірок так і не було. Та раптом я побачила зірочку. Вона була така яскрава! Такої зірки я зроду не бачила. Потім з явилася ще одна і ще ... – Ой, що це ? – запитала моя сестра . – Так це ж відьма бешкетує, - сказала мама . – Але чому вона викидає зірки з свого рукава ? – здивувалася я і ми з сестрою задумались… Може вони її вже набридли і починають припікати, а їй треба поспішати ще якісь пакості робити на свято…
Різдво і справді найдивовижніше з усіх свят…
Про свою різдвяну пригоду розповіла учениця
6 класу Сніжана Тимощук
* * *
Не так все просто как желаем . . .
Мы дарим руку й сердце,
А потом страдаем . . .
Продать бы душу за ее любовь,
Но ей пора, и отпускаю вновь
Что сделать нужно, что сказать
Чтобы в сердце ей попасть ?
Легко все было и без боли
И не рыдать ночами поневоли . . .
Забыть полеты, горести паденья . . .
И снова пережить прекрасные мгновения :
Когда глаза закроем от наслаждения
И дрогнут губы от легкого волнения
Кто -то называет тебя ласковый котик ,
А для меня ты мой личный наркотик . . .
* * *
Не будіть мене ,
Якщо я сплю . . .
Бо це Вона . . .
Не треба, не будіть ,
Ну зачекайте ще хоч мить
І хоч це сон,
І не на яву
Але хай знають всі -
Я її люблю . . .
* * *
Любов як життя, дається лише один раз навіку.
Тобі 15 - ти закохався, але не знаєш як з цим жити.
Тобі 17 - ти полюбив без всякої підстави.
Тобі 18 - ти незалежний, гордий і . . . нещасний .
Любив, жив, але твоє кохання не являється мені.
Я пізнав з тобою щастя й радість, розчарування і пекучий біль.
Та за одну твою усмішку я пробачу все і все віддам,
Бо моє життя -твої найпотаємніші бажання.
Бо моє життя - любов твоя . . .
* * *
Ти - ангел найвищого кохання,
Ти - сенс життя мого і ціль,
Ти -непорочних дум моїх зітхання . . .
Твій цілунок - ковтка п'янкого хміль.
Тебе любити - означає жить.
А запах твій дурманить голову на мить,
А поцілунок твій із алкоголем не зрівняти.
Ти - найкращий час мого життя,
Але боюся слів отих: "Я не твоя".
* * *
Оті прекрасні карі очі
Я бачу в темряві щоночі ,
А від легкої посмішки твоєї
В мені кипить, вирує кров.
Я піддаюсь емоціям стражденним
І розумію, це любов.
Люблю, любив й любити завжди буду.
Твоє лице і найпрекраснішу статуру.
Ніжні руки і гарячу кров.
Я все віддам за мрію не просту.
У Бога вірую і перед сном його молю.
Щоб речення сказала:"Я тебе люблю".
* * *
Прошу ти вибач, що не міг я зупинити
Потік думок найкращому із тих.
Він був незвичним та довелося вбити
У собі дружбу, як слова до всіх . . .
В той прохолодний час нічний
Я ладний був усе це кровю змити
І ззовні став неначе звір страшний,
А в грудях серце стало й почало боліти. . .
Я біль приніс тобі й розчарування
І почались плітки, які не зупинити . . .
Надія зникла на твоє кохання . . .
І прошу вибач . . . Як тобі усе відкрити ?. .
Олександр Подоляк, студент Уманського університету ім. П. Тичини
Не так все просто как желаем . . .
Мы дарим руку й сердце,
А потом страдаем . . .
Продать бы душу за ее любовь,
Но ей пора, и отпускаю вновь
Что сделать нужно, что сказать
Чтобы в сердце ей попасть ?
Легко все было и без боли
И не рыдать ночами поневоли . . .
Забыть полеты, горести паденья . . .
И снова пережить прекрасные мгновения :
Когда глаза закроем от наслаждения
И дрогнут губы от легкого волнения
Кто -то называет тебя ласковый котик ,
А для меня ты мой личный наркотик . . .
* * *
Не будіть мене ,
Якщо я сплю . . .
Бо це Вона . . .
Не треба, не будіть ,
Ну зачекайте ще хоч мить
І хоч це сон,
І не на яву
Але хай знають всі -
Я її люблю . . .
* * *
Любов як життя, дається лише один раз навіку.
Тобі 15 - ти закохався, але не знаєш як з цим жити.
Тобі 17 - ти полюбив без всякої підстави.
Тобі 18 - ти незалежний, гордий і . . . нещасний .
Любив, жив, але твоє кохання не являється мені.
Я пізнав з тобою щастя й радість, розчарування і пекучий біль.
Та за одну твою усмішку я пробачу все і все віддам,
Бо моє життя -твої найпотаємніші бажання.
Бо моє життя - любов твоя . . .
* * *
Ти - ангел найвищого кохання,
Ти - сенс життя мого і ціль,
Ти -непорочних дум моїх зітхання . . .
Твій цілунок - ковтка п'янкого хміль.
Тебе любити - означає жить.
А запах твій дурманить голову на мить,
А поцілунок твій із алкоголем не зрівняти.
Ти - найкращий час мого життя,
Але боюся слів отих: "Я не твоя".
* * *
Оті прекрасні карі очі
Я бачу в темряві щоночі ,
А від легкої посмішки твоєї
В мені кипить, вирує кров.
Я піддаюсь емоціям стражденним
І розумію, це любов.
Люблю, любив й любити завжди буду.
Твоє лице і найпрекраснішу статуру.
Ніжні руки і гарячу кров.
Я все віддам за мрію не просту.
У Бога вірую і перед сном його молю.
Щоб речення сказала:"Я тебе люблю".
* * *
Прошу ти вибач, що не міг я зупинити
Потік думок найкращому із тих.
Він був незвичним та довелося вбити
У собі дружбу, як слова до всіх . . .
В той прохолодний час нічний
Я ладний був усе це кровю змити
І ззовні став неначе звір страшний,
А в грудях серце стало й почало боліти. . .
Я біль приніс тобі й розчарування
І почались плітки, які не зупинити . . .
Надія зникла на твоє кохання . . .
І прошу вибач . . . Як тобі усе відкрити ?. .
Олександр Подоляк, студент Уманського університету ім. П. Тичини
Найкращі діти
В одному лісі жили старий Ворон ти мудра Сова. Вилетів ворон на полювання, зустрів Сову, розговорилися.
- Ти куди летиш, Вороне?
- Їсти захотілося, вилетів з гнізда, щоб поживу знайти.
-Дивися, сусіде, моїх дітей не поїж, я їх у гнізді самих залишила.
- А які ж твої діти?
- Мої діти – найкращі!
Сова та Ворон розлетілися в різні сторони. Та коли Сова повернулася до гнізда, то не застала совенят. Гірко плачучи, полетіла шукати ворона.
- Що ж ти наробив, стариганю? Я ж просила тебе, щоб ти моїх дітей не їв, а ти…
- Та я ж кожне гніздо добре розглядав, щоб не з’їсти найкраще потомство. Поїв страшненьких, пулькатих пташенят.
- То були мої діти. Для мене вони – найкращі.
Шлюби укладаються на небесах
Вирішив Бог подивитися, як живуть люди. Дивиться: під яблунею, в холодочку, біля старенької хати лежить парубок. Роззявив рота, чекає, доки яблуко впаде, щоб з’їсти його.
А у полі дівчина у спеку нивку жне. Піт очі заливає, поперек ломить. Розігнеться дівчина, витре піт, поправить хустину – і знову жати, щоб до вечора встигнути нивку зіжати.
Подумав Бог та й мовив: «Треба поєднати їх, бо пропаде парубок».
Голка та макове зернятко
В одному селі жила бідна родина. Жили як усі: важко працювали, господарство обходили, мати куделю пряла. Дочка у неї славна була, але трохи недобачала. Хлопці на Ганну задивлялися, аж плоти тріщали. Та коли дізнавалися про її недугу, стежку до хати забували.
Батькам дуже хотілося бачити доньку заміжньою. Отож пішли на таку хитрість. Як тільки Бог послав їм сватача, мати з донькою сіли на лаві під вікном шити рушники. Свати в хату, а мати голосно:
- Заходьте, люди добрі, до нашої оселі. Сідайте на ослін, нехай я голку знайду, бо з радості з рук випустила.
Донька, яка на лаві сиділа, глянула на долівку та й каже:
- Мамо, он голка під столом.
- Де, доню, не бачу?
- Під столом біля макового зернятка лежить.
Тієї ж осені Ганну видали заміж.
Погоріла вулиця
Один куток Липівки (частини Тиманівки) називають Погорілою вулицею.
Раніше всі хати в селі мали покрівлю як не з соломи, то з очерету. Кожного року в селі як не там, то там спалахували пожежа, яку гасили гуртом. Коли калатав дзвін, всі брали відра й бігли до криниць по воду. Та одного разу люди не змогли загасити пожежу, бо вогонь перескакував з покрівлі однієї хати на іншу. Запалала вся вулиця. Після такої біди куток села мав жахливий вигляд.
Люди стали називати Погорілою вулицею.
Про вдову Мотрю та попиху
На нашому кутку діти завжди гралися на вигоні.
Матерям після важкого дня не хотілося спускатися в долину, тому з горбка кликали голосно дітей на вечерю.
Найголосніше кричала попиха.
- Одарко! Петре! Ідіть м’ясо та шинку їсти!
Діти кидали грання – й бігом додому.
Розходились тоді всі.
Бідна вдова Мотря ніколи не галасувала, підходила поближче до гурту та забирала дітей.
На вечерю кожен день одне й те ж саме: картопля « в мундирах» і кислі огірки. Вдовині діти заздрили попенятам.
І ось одного разу просять матір:
- Мамочко, поклич нас на вечерю так, як кличе своїх дітей попиха.
Того дня діти не могли діждатися вечора.
Вдова вийшла на вулицю раніше за попиху і як ніколи голосно закричала:
- Діточки мої, йдіть вечеряти. Печінка холоне! («Печінкою» в Тиманівці називають страву з м’яса, нарізаного великими шматками).
Попиха все це бачила, тому зрозуміла, що вдова дражниться з неї.
Вдовині діти в ту ж хвилину були біля матері. Знали, що їстимуть картоплю та огірки, але на душі було добре, бо дошкулили пописі.
Як вдівець вибирав наречену
для свого сина
По сусідству з нами жив вдівець із сином. Жінка померла давно. Син виріс гарним парубком, пора вже й женити.
«Кого вибрати синові за дружину?» - щоранку думав батько, бо син же більше до роботи брався, ніж до гуляння. Як тільки заходила мова про те, що пора мати в домі молоду господиню, син то мовчав, то відговорювався. Нарешті згодився женитися на тій, яку порадить батько.
- Добре, сину, зробимо так: я про це розкажу дівчатам, виставлю одну умову, а тоді виберемо тобі наречену, - мовив батько.
А умовою женитися на дівчині було таке: котра з дівчат за тиждень назбирає найбільше хатнього сміття, та й стане жінкою синові вдівця.
Дівчата щодня прибирали в хаті, зсипали у мішок сміття, а у неділю знесли мішки на обійстя вдівця.
Щасливою почувалася Параска, бо її мішок був найбільшим. Найменшим мішок був Одарки. Дівчина шкодувала, що за роботою не мала часу. щоб насмітити в хаті. Сльози душили Одарку, бо дуже подобався їй Василь.
Підійшовши до Параски батько й каже:
- Добре господарюєте, що стільки сміття назбирала. У добрих хазяїв і сміття вдосталь.
Параска дуже заміж хотіла, не могла зрозуміти, чи візьме Василь її заміж, чи ні, тому й призналася:
- Я й Одарці трохи вділила.
- Розходьтесь, дівчата, - сказав удівець, - наступної неділі до однієї з вас мій син прийде свататись.
Готувалася Параска приймати сватів, але оженився Василь на Одарці.
Сімейство Вудводів
На одному кутку нашого села жила родина: батьки вродливими були, а діти – як намальовані.
Господарювали абияк, тому й бідно жили. Відзначилися й тим, що в хаті постійний безлад був: накидають одягу, а поскладати не зберуться ніяк, сміття гори, а підмести в хаті нема коли, на подвір’ї розкидають, що знайти нічого не можуть. Що де лежить, ніхто в сім’ї не знає. Згодом до них причепилося приз військо Вудвоводи.
Є така пташка одуд, гарна дуже, проте в гнізді завжди безпорядок. Найгірше гніздо в одуда, найгірша хата в селі – Вудводишина.
Котячий і собачий хліб
Як створював Бог світ, людей і тварин, то подумав про те, чим вони харчуватимуться будуть. Пшениця та жито росли скрізь, високе, грубе стебло мали, а колос такий гарний був, що зерна вистачало всім.
Та згодом люди перестали хліб шанувати. Бог розгнівався, взяв колосок в руку та й укоротив у декілька раз.
Коли дивиться – біжать кіт та собака. Стали тваринки просити Бога, щоб Господь залишив хоч трохи хлібця їм.
Змилувався Бог над тваринами, залишив коту та собаці маленький колосок, щоб тільки їм його й вистачило.
А на людей Бог так розсердився, що промовив: «Важкою працею зароблятимете на хліб, коли не вмієте шанувати його».
Котячий та собачий хліб люди їдять, тому в поті лиця трудяться.
Біда та горе
У бідної вдови було семеро дітей. Мати , як і завжди, на господарстві поралася, старші в полі працювали, а малі хлопчаки бешкетували. Кожен день, щось вироблять. Мати примовляла: «От біда мені з вами, от горе!». Діти ніяк не могли зрозуміти материних слів.
Найважче матері було з дітьми взимку: хатина мала, а хлопцям ганяти хочеться.
- Давай пограємося у Біду і Горе, - запропонував старшенький. – Я буду Біда, а ти Горе. Доганяй мене.
- Я Біда, - кричить один, перестрибуючи з ослона на тапчан.
- Я Горе, зараз спіймаю тебе! – кричить другий, перестрибуючи з тапчана на ліжко.
На дерев’яному ліжкові Горе спіймало Біду. Обоє хлопців опинилися під ліжком. Мати ж кочергою ще раз пояснила дітям, як треба гратися. приказуючи: «А я Лихо!»
От що буває, коли зустрічаються Біда, Горе й Лихо.
Не на рік, а на весь вік
Жили-були дід та баба. Баба непоганою господинею була, вміла спекти й зварити, а дід якщо щось і робив, то абияк.
Все повторював: «На мій вік вистачить». Чи хату будував, чи тин городив, чи клуню зводив, то все ці слова повторював.
Сусіди радили зробити інакше, щоб все було добротне, а дід стояв на своєму: і так буде, скільки того життя.
Почув це Бог та й продовжив віку як дідові, так і бабі, щоб чоловік не говорив такі дурниці, бо людина скільки б не жила, працювати повинна та й робити все не на один рік, а на весь вік.
Краса та щастя
У наших сусідів дівчата росли, однолітками були. У Катерини дочка гарна така, хоч з лиця воду пий, у Марії – вродою не вдалася та страх яка добра дитина.
Роки ідуть, дівчата ростуть, вже й одружилися.
Як же заздрила Катерина Марії, не могла дивитися в сусідчину сторону, тряслася від злості, що Бог послав зятя Марії високого, розумного, душею доброго. Не могла зрозуміти Катерина, чому такій паршивенькій, низенькій ростом дівчині та такий красень трапився.
Маріїна дочка догадувалася про те, що в душі носить сусідка, і коли та почала розмову про нещасливе заміжжя і красу своєї доньки, вона не стерпіла й сказала:
- Тітко, як Бог роздавав красу, я спала, а як наділяв щастям – я встала, тому й маю гарну сім’ю.
Баєчка про лінь
У сусідньому селі жила сім’я: мати та дочка. Син на заробітки подався, а мати з донькою бідно жили, бо дуже ледачі були. Господарства не тримали, тільки що сучка двір охороняла.
Люди на городах пораються, худобу пасуть, а мати з дочкою й не думають картопельку садити.
Донька каже до старої матері:
- Не будемо, мамо, садити город, до осені брат із заробітків повернеться, грошей привезе. купимо що треба. Я заміж вийду, вас заберу, а сучка стара така, що до осені здохне.
От і літо збігло, осінь прийшла. Син із заробітків не повернувся, доньку ніхто не засватав, і навіть сучка не здохла.
Що хоч, те й роби: ні полінця дров, ні коша картоплі, ні жмені пшенички.
Не молотом, а голодом
Була у людей одних дочка. Та така лінива. Мати в неї добра була, все казала «Йди гуляй, доню, поки молода. Наробишся ще». Стала дочка дівкою, заміж би вже виходити та ніхто не бере. Знайшовся один парубок – засватав, побралися. Жили добре, парубок працьовитим був.
Настала косовиця. Перед тим, як у поле йти, чоловік наказував членам родини: «Хто скільки заробить – скільки буде їсти».
Приходить чоловік додому, розпитує, хто що робив. Один - косив, другий – складав снопи, третій – возив. «А ти що робила?» - запитує жінку. «Нічого», - відповідає та. «От і їсти тобі нічого», - дорікнув чоловік.
Наступного дня жінка вже принесла відро води. На третій день піч розтопила, їсти приготувала, хату замела.
Приходить до доньки своєї батько у неділю, розпитує про життя. Аж тут у хату чоловік заходить. Донька швидко кидає батькові шкуру, наказує: «Тату, мніть хоч шкірку, бо тут, хто не робить, тому їсти не дадуть».
Батько здивувався, що так його донька змінилася.
А зять каже: «Я привчав жінку до роботи не молотом, а голодом».
Дві долі
Одного разу посварилися між собою дві жінки – гарна і негарна. Негарна розсердилася і каже до гарної :
- Хоч я і погана, зате доля в мене хороша, а ти ось гарна, зате доля твоя погана!
Домовились вони перевірити.
Зварила кожна своїй долі борщ і кашу, прийшли опівночі на перехресну дорогу. «Погана» перша вийшла наперед, розв’язала свої горщики, зверху поклала чисту ложку, відійшла трохи і каже:
- Доле, доле, йди до мене вечеряти!
Сказала вона раз, сказала вона і вдруге. За третім разом приходить панич, та такий хороший, такий гарний, що й надивитися на нього не можна. Взяв він ложку, попробував спершу борщу, а далі каші. Поклав ложку зверху, загорнув горщик та гроші і не знати де подівся.
Погана жінка забрала горщики, взяла з рушника гроші і каже до гарної:
- Ну, тепер ти клич свою долю вечеряти, як я кликала.
Гарна жінка поставила свої відерні горщики, розв’язала їх, відійшла від хреста і гукає:
- Доле, доле, йди до мене вечеряти!
Гукнула раз, гукнула вдруге, а за третім як піднявся вітер, буря. Землю несе, дерева гне та ламає – таке робиться, що Господи!
Коли глип – виходить доля гарної жінки: така погана, обірвана, кудлата та ще й з хвостом. Виїла все з горщиків, поперевертала їх, побила і пішла собі геть…
Легенди зібрала та упорядкувала Семенова Наталя Василівна, учитель української мови та літератури Тиманівської середньої школи І-ІІІ ступенів
В одному лісі жили старий Ворон ти мудра Сова. Вилетів ворон на полювання, зустрів Сову, розговорилися.
- Ти куди летиш, Вороне?
- Їсти захотілося, вилетів з гнізда, щоб поживу знайти.
-Дивися, сусіде, моїх дітей не поїж, я їх у гнізді самих залишила.
- А які ж твої діти?
- Мої діти – найкращі!
Сова та Ворон розлетілися в різні сторони. Та коли Сова повернулася до гнізда, то не застала совенят. Гірко плачучи, полетіла шукати ворона.
- Що ж ти наробив, стариганю? Я ж просила тебе, щоб ти моїх дітей не їв, а ти…
- Та я ж кожне гніздо добре розглядав, щоб не з’їсти найкраще потомство. Поїв страшненьких, пулькатих пташенят.
- То були мої діти. Для мене вони – найкращі.
Шлюби укладаються на небесах
Вирішив Бог подивитися, як живуть люди. Дивиться: під яблунею, в холодочку, біля старенької хати лежить парубок. Роззявив рота, чекає, доки яблуко впаде, щоб з’їсти його.
А у полі дівчина у спеку нивку жне. Піт очі заливає, поперек ломить. Розігнеться дівчина, витре піт, поправить хустину – і знову жати, щоб до вечора встигнути нивку зіжати.
Подумав Бог та й мовив: «Треба поєднати їх, бо пропаде парубок».
Голка та макове зернятко
В одному селі жила бідна родина. Жили як усі: важко працювали, господарство обходили, мати куделю пряла. Дочка у неї славна була, але трохи недобачала. Хлопці на Ганну задивлялися, аж плоти тріщали. Та коли дізнавалися про її недугу, стежку до хати забували.
Батькам дуже хотілося бачити доньку заміжньою. Отож пішли на таку хитрість. Як тільки Бог послав їм сватача, мати з донькою сіли на лаві під вікном шити рушники. Свати в хату, а мати голосно:
- Заходьте, люди добрі, до нашої оселі. Сідайте на ослін, нехай я голку знайду, бо з радості з рук випустила.
Донька, яка на лаві сиділа, глянула на долівку та й каже:
- Мамо, он голка під столом.
- Де, доню, не бачу?
- Під столом біля макового зернятка лежить.
Тієї ж осені Ганну видали заміж.
Погоріла вулиця
Один куток Липівки (частини Тиманівки) називають Погорілою вулицею.
Раніше всі хати в селі мали покрівлю як не з соломи, то з очерету. Кожного року в селі як не там, то там спалахували пожежа, яку гасили гуртом. Коли калатав дзвін, всі брали відра й бігли до криниць по воду. Та одного разу люди не змогли загасити пожежу, бо вогонь перескакував з покрівлі однієї хати на іншу. Запалала вся вулиця. Після такої біди куток села мав жахливий вигляд.
Люди стали називати Погорілою вулицею.
Про вдову Мотрю та попиху
На нашому кутку діти завжди гралися на вигоні.
Матерям після важкого дня не хотілося спускатися в долину, тому з горбка кликали голосно дітей на вечерю.
Найголосніше кричала попиха.
- Одарко! Петре! Ідіть м’ясо та шинку їсти!
Діти кидали грання – й бігом додому.
Розходились тоді всі.
Бідна вдова Мотря ніколи не галасувала, підходила поближче до гурту та забирала дітей.
На вечерю кожен день одне й те ж саме: картопля « в мундирах» і кислі огірки. Вдовині діти заздрили попенятам.
І ось одного разу просять матір:
- Мамочко, поклич нас на вечерю так, як кличе своїх дітей попиха.
Того дня діти не могли діждатися вечора.
Вдова вийшла на вулицю раніше за попиху і як ніколи голосно закричала:
- Діточки мої, йдіть вечеряти. Печінка холоне! («Печінкою» в Тиманівці називають страву з м’яса, нарізаного великими шматками).
Попиха все це бачила, тому зрозуміла, що вдова дражниться з неї.
Вдовині діти в ту ж хвилину були біля матері. Знали, що їстимуть картоплю та огірки, але на душі було добре, бо дошкулили пописі.
Як вдівець вибирав наречену
для свого сина
По сусідству з нами жив вдівець із сином. Жінка померла давно. Син виріс гарним парубком, пора вже й женити.
«Кого вибрати синові за дружину?» - щоранку думав батько, бо син же більше до роботи брався, ніж до гуляння. Як тільки заходила мова про те, що пора мати в домі молоду господиню, син то мовчав, то відговорювався. Нарешті згодився женитися на тій, яку порадить батько.
- Добре, сину, зробимо так: я про це розкажу дівчатам, виставлю одну умову, а тоді виберемо тобі наречену, - мовив батько.
А умовою женитися на дівчині було таке: котра з дівчат за тиждень назбирає найбільше хатнього сміття, та й стане жінкою синові вдівця.
Дівчата щодня прибирали в хаті, зсипали у мішок сміття, а у неділю знесли мішки на обійстя вдівця.
Щасливою почувалася Параска, бо її мішок був найбільшим. Найменшим мішок був Одарки. Дівчина шкодувала, що за роботою не мала часу. щоб насмітити в хаті. Сльози душили Одарку, бо дуже подобався їй Василь.
Підійшовши до Параски батько й каже:
- Добре господарюєте, що стільки сміття назбирала. У добрих хазяїв і сміття вдосталь.
Параска дуже заміж хотіла, не могла зрозуміти, чи візьме Василь її заміж, чи ні, тому й призналася:
- Я й Одарці трохи вділила.
- Розходьтесь, дівчата, - сказав удівець, - наступної неділі до однієї з вас мій син прийде свататись.
Готувалася Параска приймати сватів, але оженився Василь на Одарці.
Сімейство Вудводів
На одному кутку нашого села жила родина: батьки вродливими були, а діти – як намальовані.
Господарювали абияк, тому й бідно жили. Відзначилися й тим, що в хаті постійний безлад був: накидають одягу, а поскладати не зберуться ніяк, сміття гори, а підмести в хаті нема коли, на подвір’ї розкидають, що знайти нічого не можуть. Що де лежить, ніхто в сім’ї не знає. Згодом до них причепилося приз військо Вудвоводи.
Є така пташка одуд, гарна дуже, проте в гнізді завжди безпорядок. Найгірше гніздо в одуда, найгірша хата в селі – Вудводишина.
Котячий і собачий хліб
Як створював Бог світ, людей і тварин, то подумав про те, чим вони харчуватимуться будуть. Пшениця та жито росли скрізь, високе, грубе стебло мали, а колос такий гарний був, що зерна вистачало всім.
Та згодом люди перестали хліб шанувати. Бог розгнівався, взяв колосок в руку та й укоротив у декілька раз.
Коли дивиться – біжать кіт та собака. Стали тваринки просити Бога, щоб Господь залишив хоч трохи хлібця їм.
Змилувався Бог над тваринами, залишив коту та собаці маленький колосок, щоб тільки їм його й вистачило.
А на людей Бог так розсердився, що промовив: «Важкою працею зароблятимете на хліб, коли не вмієте шанувати його».
Котячий та собачий хліб люди їдять, тому в поті лиця трудяться.
Біда та горе
У бідної вдови було семеро дітей. Мати , як і завжди, на господарстві поралася, старші в полі працювали, а малі хлопчаки бешкетували. Кожен день, щось вироблять. Мати примовляла: «От біда мені з вами, от горе!». Діти ніяк не могли зрозуміти материних слів.
Найважче матері було з дітьми взимку: хатина мала, а хлопцям ганяти хочеться.
- Давай пограємося у Біду і Горе, - запропонував старшенький. – Я буду Біда, а ти Горе. Доганяй мене.
- Я Біда, - кричить один, перестрибуючи з ослона на тапчан.
- Я Горе, зараз спіймаю тебе! – кричить другий, перестрибуючи з тапчана на ліжко.
На дерев’яному ліжкові Горе спіймало Біду. Обоє хлопців опинилися під ліжком. Мати ж кочергою ще раз пояснила дітям, як треба гратися. приказуючи: «А я Лихо!»
От що буває, коли зустрічаються Біда, Горе й Лихо.
Не на рік, а на весь вік
Жили-були дід та баба. Баба непоганою господинею була, вміла спекти й зварити, а дід якщо щось і робив, то абияк.
Все повторював: «На мій вік вистачить». Чи хату будував, чи тин городив, чи клуню зводив, то все ці слова повторював.
Сусіди радили зробити інакше, щоб все було добротне, а дід стояв на своєму: і так буде, скільки того життя.
Почув це Бог та й продовжив віку як дідові, так і бабі, щоб чоловік не говорив такі дурниці, бо людина скільки б не жила, працювати повинна та й робити все не на один рік, а на весь вік.
Краса та щастя
У наших сусідів дівчата росли, однолітками були. У Катерини дочка гарна така, хоч з лиця воду пий, у Марії – вродою не вдалася та страх яка добра дитина.
Роки ідуть, дівчата ростуть, вже й одружилися.
Як же заздрила Катерина Марії, не могла дивитися в сусідчину сторону, тряслася від злості, що Бог послав зятя Марії високого, розумного, душею доброго. Не могла зрозуміти Катерина, чому такій паршивенькій, низенькій ростом дівчині та такий красень трапився.
Маріїна дочка догадувалася про те, що в душі носить сусідка, і коли та почала розмову про нещасливе заміжжя і красу своєї доньки, вона не стерпіла й сказала:
- Тітко, як Бог роздавав красу, я спала, а як наділяв щастям – я встала, тому й маю гарну сім’ю.
Баєчка про лінь
У сусідньому селі жила сім’я: мати та дочка. Син на заробітки подався, а мати з донькою бідно жили, бо дуже ледачі були. Господарства не тримали, тільки що сучка двір охороняла.
Люди на городах пораються, худобу пасуть, а мати з дочкою й не думають картопельку садити.
Донька каже до старої матері:
- Не будемо, мамо, садити город, до осені брат із заробітків повернеться, грошей привезе. купимо що треба. Я заміж вийду, вас заберу, а сучка стара така, що до осені здохне.
От і літо збігло, осінь прийшла. Син із заробітків не повернувся, доньку ніхто не засватав, і навіть сучка не здохла.
Що хоч, те й роби: ні полінця дров, ні коша картоплі, ні жмені пшенички.
Не молотом, а голодом
Була у людей одних дочка. Та така лінива. Мати в неї добра була, все казала «Йди гуляй, доню, поки молода. Наробишся ще». Стала дочка дівкою, заміж би вже виходити та ніхто не бере. Знайшовся один парубок – засватав, побралися. Жили добре, парубок працьовитим був.
Настала косовиця. Перед тим, як у поле йти, чоловік наказував членам родини: «Хто скільки заробить – скільки буде їсти».
Приходить чоловік додому, розпитує, хто що робив. Один - косив, другий – складав снопи, третій – возив. «А ти що робила?» - запитує жінку. «Нічого», - відповідає та. «От і їсти тобі нічого», - дорікнув чоловік.
Наступного дня жінка вже принесла відро води. На третій день піч розтопила, їсти приготувала, хату замела.
Приходить до доньки своєї батько у неділю, розпитує про життя. Аж тут у хату чоловік заходить. Донька швидко кидає батькові шкуру, наказує: «Тату, мніть хоч шкірку, бо тут, хто не робить, тому їсти не дадуть».
Батько здивувався, що так його донька змінилася.
А зять каже: «Я привчав жінку до роботи не молотом, а голодом».
Дві долі
Одного разу посварилися між собою дві жінки – гарна і негарна. Негарна розсердилася і каже до гарної :
- Хоч я і погана, зате доля в мене хороша, а ти ось гарна, зате доля твоя погана!
Домовились вони перевірити.
Зварила кожна своїй долі борщ і кашу, прийшли опівночі на перехресну дорогу. «Погана» перша вийшла наперед, розв’язала свої горщики, зверху поклала чисту ложку, відійшла трохи і каже:
- Доле, доле, йди до мене вечеряти!
Сказала вона раз, сказала вона і вдруге. За третім разом приходить панич, та такий хороший, такий гарний, що й надивитися на нього не можна. Взяв він ложку, попробував спершу борщу, а далі каші. Поклав ложку зверху, загорнув горщик та гроші і не знати де подівся.
Погана жінка забрала горщики, взяла з рушника гроші і каже до гарної:
- Ну, тепер ти клич свою долю вечеряти, як я кликала.
Гарна жінка поставила свої відерні горщики, розв’язала їх, відійшла від хреста і гукає:
- Доле, доле, йди до мене вечеряти!
Гукнула раз, гукнула вдруге, а за третім як піднявся вітер, буря. Землю несе, дерева гне та ламає – таке робиться, що Господи!
Коли глип – виходить доля гарної жінки: така погана, обірвана, кудлата та ще й з хвостом. Виїла все з горщиків, поперевертала їх, побила і пішла собі геть…
Легенди зібрала та упорядкувала Семенова Наталя Василівна, учитель української мови та літератури Тиманівської середньої школи І-ІІІ ступенів
В одному лісі жили дві квіточки, які страшенно любили балакати. Особливо вони любили судити інших.
Одна квітка каже: " Я краща за всі квіти, що ростуть у нашому лісі"
- Ні, я краща за всіх ! У мене голівка запашніша, стебельце міцніше.
Почув цю розмову вітерець, дмухнув на квіти, стебельце в однієї й зламалося...
Обходив свої володіння лісник, побачив, що в квітки стебло зламане, зірвав її, приніс додому, прикрасив оселю.
Лише тоді зрозуміла рослинка, що краще їй в лісі жити, ніж дивитися на лісову красу у віконце лісникової хатини.
Думан Саша
Одна квітка каже: " Я краща за всі квіти, що ростуть у нашому лісі"
- Ні, я краща за всіх ! У мене голівка запашніша, стебельце міцніше.
Почув цю розмову вітерець, дмухнув на квіти, стебельце в однієї й зламалося...
Обходив свої володіння лісник, побачив, що в квітки стебло зламане, зірвав її, приніс додому, прикрасив оселю.
Лише тоді зрозуміла рослинка, що краще їй в лісі жити, ніж дивитися на лісову красу у віконце лісникової хатини.
Думан Саша
Немає коментарів:
Дописати коментар